?

Log in

No account? Create an account

w_poliszczuk


Фальсифікатор історії Виктор Полищук


Віктор Поліщук - православний українець ?
w_poliszczuk
Віктор Поліщук завжди в своїх публікаціях проти ОУН-УПА зазначав та підкреслював, що він є православним українцем. Але перед виїздом з радянської України в Польщу він, використовуючи метрику з костьолу, перед радянською владою та польською владою представив себе поляком. Вся його українськість йому була потрібна лише для того, щоб вигідно "викривати" діяльність ОУН-УПА.

І релігійні відправлення на його похоронах відбувалися в польському католицькому костелі, про що можна взнати з публікації в польській газеті:

Msza św. pogrzebowa odbędzie się dzisiaj w kościele św. Antoniego (St. Anthony's Polish Catholic Church) w Oakville (Ontario):

[КЛІКНІТЬ, ЩОБ ПРОЧИТАТИ:]
Środa, 19 listopada 2008, Nr 270 (3287)
wersja do drukubez polskich znakow
Obiecanki i amnezja - prof. Jan SzyszkoStenogram z odczytu czarnej skrzynki TU154M - Instytut Ekspertyz SądowychRaport Komisji Jerzego MilleraZałączniki do Raportu Komisji Jerzego MilleraBiała Księga Smoleńskiej TragediiRaport końcowy MAK (j. polski)Polskie uwagi do projektu raportu końcowego MAKTranskrypcja rozmów załogi samolotu Tu-154 M Nr 101, który uległ katastrofie w dniu 10 kwietnia 2010 roku w czasie podejścia do lądowania na lotnisku Smoleńsk Północ.Radio Maryja - Katolicki Głos w Twoim DomuTelewizja TrwamWyższa Szkoła Kultury Społecznej i MedialnejFundacja Nasza PrzyszłośćKsiądz kardynał Tarcisio Bertone w Polsce. 29 kwietnia - 3 maja 2009Międzynarodowa Parafiada Dzieci i MłodzieżyRaport w sprawie WSIBiblioteka Naszego Dziennika

Zmarł Wiktor Poliszczuk

Znakomity historyk i politolog prof. Wiktor Poliszczuk zmarł w Oakville w Kanadzie. Był doskonałym znawcą problematyki nacjonalizmu ukraińskiego, wskazując w swoich publikacjach na jego faszystowski charakter i odkłamując narosłe wokół niego mity historyczne, jakoby UPA była organizacją narodowowyzwoleńczą czy też miała charakter ochotniczy.

Wiktor Poliszczuk urodził się w 1925 r. w Dubnie na Wołyniu. Jego ojcem był prawosławny Ukrainiec Bartłomiej, a matką Polka Janina. Rodzice wychowali jego i rodzeństwo w duchu chrześcijańskim i patriotyzmu ukraińskiego, który szanuje przedstawicieli innych narodowości, oraz w lojalności wobec Polski. Podczas II wojny światowej jego ojciec został rozstrzelany przez komunistów, a Wiktora wraz z matką i siostrami deportowano na Syberię, gdzie pracował przy budowie kolei. W 1946 r. rodzinę Poliszczuków repatriowano do Polski. Wiktor po ukończeniu liceum pedagogicznego pracował początkowo jako nauczyciel. Potem skończył studia prawnicze na Uniwersytecie Wrocławskim i został adwokatem. Podjął badania nad problemem nacjonalizmu ukraińskiego. Obronił doktorat z politologii na temat ideologii nacjonalizmu ukraińskiego na Uniwersytecie Wrocławskim, a habilitował się na Uniwersytecie Śląskim. W 1981 r. wyjechał do Kanady, gdzie rozwinął swoje badania nad nacjonalizmem ukraińskim. Jest autorem ponad 20 książek dotyczących tego tematu, takich jak m.in.: "Gorzka prawda: zbrodniczość OUN-UPA", "Ideologia nacjonalizmu ukraińskiego", "Fałszowanie historii najnowszej Ukrainy", "Ocena polityczna i prawna OUN i UPA", "Pojęcie integralnego nacjonalizmu ukraińskiego", "Ukraińskie ofiary OUN-UPA", "Integralny nacjonalizm ukraiński jako odmiana faszyzmu", oraz historii najnowszej, m.in.: "Prawa człowieka w teorii i praktyce ZSRR", "Prawa narodów w teorii i praktyce ZSRR" i "Zarys anatomii bolszewizmu". Napisał ponadto ponad 250 artykułów, recenzji i innych publikacji. Był autorem "Naszego Dziennika".
Poliszczuk znany jest z przeprowadzenia dogłębnej analizy ideologii nacjonalizmu ukraińskiego na podstawie szeregu dokumentów archiwalnych wytworzonych przez struktury OUN-UPA.
W swoich pracach wskazywał, że Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów winna być postrzegana jako organizacja typu faszystowskiego. Negował stawiane przez historyków tezy, jakoby OUN-UPA miała charakter narodowowyzwoleńczy, a także by UPA była jednostką ochotniczą. Za niedopuszczalne uważał próby porównywania bandyckiej działalności UPA z polską Armią Krajową. Jako bezsensowne i nielogiczne określił także tezy, że OUN-UPA stawiała opór Sowietom i Niemcom. W swoich pracach i wystąpieniach wskazywał, że obecnie nagminnie zatajane są fakty o nacjonalizmie ukraińskim. Wytykał m.in. polskim naukowcom zajmującym się tą problematyką pomijanie wielu kwestii dotyczących nacjonalizmu ukraińskiego, głównie jego programu politycznego. Podkreślał, że znajomość tych problemów ma istotne znaczenie przy dokonywaniu ocen tego ruchu ideologicznego i jego owoców, czyli rzezi Polaków oraz Ukraińców. Naukowiec krytykował również zakłamywanie najnowszej historii stosunków Polski i Ukrainy i wybielanie OUN-UPA czy też czczenie ich działaczy przez władze niepodległej Ukrainy.
Poliszczuk został odznaczony w 1998 r. przez Kongres Polonii Kanadyjskiej Złotą Odznaką Zasługi za działalność na rzecz Polonii. Msza św. pogrzebowa odbędzie się dzisiaj w kościele św. Antoniego (St. Anthony's Polish Catholic Church) w Oakville (Ontario).
Zenon Baranowski

W dziale:

Zmarł Wiktor Poliszczuk








http://stary.naszdziennik.pl/index.php?typ=po&dat=20081119&id=po22.txt

Хто почав?
w_poliszczuk

Віктор Поліщук  у своїх багаточисельних інтерв'ю українофобським засобам масової інформації неодноразово бідкався на замовчування та бойкотування його "історичних праць" українською націоналістичною діаспорою, предствляючи себе таким одиноким борцем з "монстром українського націоналізму". Тепер уважно читаючи та аналізуючи його творчість приходится констатувати: даремно його дивакуватого ігнорували - варто було виставити його фальсифікації на широкий огляд. Переконанний, зганьбившись своїми маразмами , він  тихенько  як страус запхав би свою голову в одне своє місце і взагалі зійшов з сцени боротьби з українським націоналізмом. Читаючи щоне кожний розділ його праці "Гірка правда" щораз натрапляєш на нові нахабні фальсифікації Поліщука.

У розділі " Розділ 6 Передумови постання ОУН і її діяльність до вересня 1939 р. ", роздумуючи над українсько-польскими відносинами після поразки ЗУНР та приєднання західноукраїнських земель до 2 речі посполитої Віктор Поліщук намагається покласти відповідальність за вороженечу між двома народами на українців, звинувачуючи їх у нелояльності до відновленої польської держави , що привело до репресій українців поляками у міжвоєнний період 1919-39 років. Попередньо, ще на початку своєї книги, він ставить питання "Хто почав?" :

Гадаю, що в цій праці дам переконливу відповідь на питання: хто, коли і чому почав на Західній Україні події, які вилились у масове вирізування поляків, беззахисного мирного населення. ( Віктор Поліщук Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА ст.  25 )  ,

наче, винуватим може виявитись саме той, хто почав першим, а хто другий відповів на дії першого, той у будь-якому випадку виявиться правим, безвідносно величини та характеру дій першого та другого. Слід сказати, рівень підходу "Хто почав?" радше годититься у випадках розбірок конфліктів між маленькими дітьми, чим у відносинах між народами та державами. Якщо хтось і почав першим, то це не дає право другому робити з першим абсолютно чи майже все що заманеться.

Фальшуючи хід історичних подій, Віктор Поліщук використовує одні і ті ж самі джерела, факти з котрих твердять про зовсім інший розвиток історії , відмінний від версій, представлених Віктором Поліщуком у свої працях. Так, наприклад, Віктор Поліщук, намагаючись звинуватити галичан за терор, розв'язаний  проти них владою 2 речі посполитої, поширює неправдиву думку наче українці перші почали саботажні дії проти 2 речі посполитої, а вона вже після терористичних акцій українців відповіла їм дискримінацією, пацифікацією, закриттям українських шкіл, руйнуванням церкви, тощо:

Read more...Collapse )

При такому  висвітленні розвитку історичних подїй він досить інтенсивно покликається на факти з книг історика ОУН-УПА Петра Мірчука. Але Петро Мірчук якраз вказує  на обов'язок поляків забезпечити українцям рівні з поляками права, функціонування української мови, розвиток українського шкільництва,  місцевого самоврядування і на випадки терору з боку польської влади та ущемлення  прав західних українців польською владою відразу після окупації польщею земель ЗУНРу,  про що дивовижним чином "забув" Віктор Поліщук у час розмірковування на тему "Хто почав":

 

Read more...Collapse )



Єдину важливу деталь, яку Мірчук чомусь не вказав , так це обов'язок 2 речі посполитої, взятий перед країнами Антанти, надати українцям Галичини, крім культурної, ще політичну автономію. З виконанням таких умов Рада Амбасадорів погодилась на включення західноукраїнських земель у склад 2 речі посполитої. Більше докладніше про це говорилося тут.

Наскільки Віктор Поліщук довіряє Петру Мірчуку свідчить те, що він аж девяносто шість (!) разів у тексті "Гіркої правди" звертається до  праці історика ОУН-УПА Петра Марчука, використовуючи її у якості джерела фактажу історії ОУН-УПА. При цьому у понад двадцяти трьох випадках  безпосередньо згадуючи  Петра Мірчука, Віктор Поліщук всього-навсього три рази піддає сумніву та негативно оцінює праці цього українського історика:   1 ,   2  ,  3

Отже, виходячи з того, як В.П. інтенсивно використовує праці П. Мірчука у якості джерела фактажу, слід вважати, що Поліщук, пропри власні негативні оцінки П. Мірчука, як історика, сам аж занадто довіряє його працям. Інакше, йому треба було б, було взагалі не посилатися на праці П. Мірчука, а використовувати твори якогось іншого історика, до котрого В. Поліщук не має жодних претензій.

Петро Мірчук не єдиний автор, котрий розповідає про антиукраїнску компанію, почату поляками під час та відразу після окупації ними земель ЗУНРу . Наприклад,  книга з назвою " Історія українсько - польських конфліктів " авторства   Миколи Савіцького    на 59 - 62, 65 - 67 сторінках ( 596061 , 62 , . . . , 6566 67 ) розповідає про репресії польської влади проти українців відразу під час та після закінчення українсько-польської війни 1918 - 19 років, тобто до початку виникнення УВО. Отже вкотрий раз у своїй книзі Віктор Поліщук нахабно та відверто дурить читача, спотворюючи та перекручуючи перебіг історичних подій на користь польської сторони.

Брехня від Поліщука про відсутність попереджень від повстанців полякам у селах Волині
w_poliszczuk

Читаючи Гірку Правду Віктора Поліщука нерідко ловлю себе на думці: чи пишучи відверті дурниці, Віктор Поліщук думав, що чим більша брехня, тим ймовірніше, що у неї повірять, чи у нього в деякі моменти написання книги відбувалися приступи маразму. Наприклад, В. П. розказує, що упівці деколи випускали відозви до поляків забиратися та залишати села лише в Галичині, а не на Волині, і тут же покликається на книгу Михайла Подворняка з назвою Вітер з Волині, у котрій Михайло Подворняк якраз розповідає про відозви - вимоги до поляків, поширених упівцями саме у селах Волині. Треба сказати, В. П. загалом у своєму опусі надер з книги Михайла Подворняка лише йому вигідні цитати, пропускаючи зовсім інші, протилежні за змістом цитати, котрі спростовують його власні побрехеньки. Так, епізоди,  у яких Михайло Подворняк описує вирізання поляками українських сіл та позитивно характеризує повстанців, Віктор Поліщук замовчує у своїй книзі.

На рахунок бандерівських попереджень полякам Михайло Подворняк  пише:


Польського населення на Волині не було багато, але ті, що були в наших селах, вони бачили рухи українських повстанців, пильно стежили за тими рухами, а потім доносили своїй поліції до міста. Через це українські повстанці видали до всіх поляків відозву, щоб вони вибралися спокійно із сіл до міста. Кожній родині повісили таку відозву на дверях і визначили час, коли та родина має вибратися з села. Деякі поляки послухалися наказу і негайно виїхали до міст, врятувавши тим собі життя. Але інші не послухалися грізного наказу. Зокрема не послухали наказу ті поляки, що родилися на Волині, тут вони виростали і вважали, що тут їхня батьківщина. Багато з них не вміли навіть так, як треба, розмовляти по-польському. ( Михайло Подворняк Вітер з Волині.  http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38  ,  або  тут )

Це тільки один та єдиний фрагмент з книги Михайла Подворняка Вітер з Волині, на котру покликається В. П., у якому йдеться про відозви - домагання до поляків виїзджати з волинських сіл.


І як про це розказує бреше Виктор Полищук:

Перш за все автор повинен знати, що на Волині ОУН-УПА не практикувала попереджень поляків про домагання ОУН залишити їхні села, не домагалася залишити територію. Навпаки, як пишуть респонденти, було багато випадків, коли поляків заспокоювали, навіть запевняли, що їм нічого не станеться, відраджували виїжджати. Немає сумніву, що таке робили доброзичливі сусіди-українці, котрі не могли навіть припустити, що невинних людей треба помордувати. Але були випадки, коли сусід-українець відраджував виїзд, а за день-два сам брав участь у нападі на поляків-сусідів. В мене є докази у формі листів респондентів, з яких ясно виникає, що на втікаючих на фірах поляків нападала УПА, вирізуючи й вистрілюючи їх упень. Тож вони, ті поляки, вже залишали Волинь, то пощо було їх мордувати, коли б ОУН-УПА йшлося тільки про примушення залишити поляками цю територію? Відозви-попередження-домагання залишити поляками Західну Україну практикувалися іноді в Галичині, про них згадує Михайло Подворняк, житель Кременеччини.121 В моєму посіданні є також копія "наказу" про залишення поляками території:

Наказ. Взивається вас яко польську родину до 48 годин опустити село та взагалі винестись з українських земель на захід за Сян. В разі невиконання наказу видаєте на себе присуд смерти та буде спалене ваше майно. Постій, 11 травня 1944.

Це - вельми гуманний метод: 48 годин. Хоч і був це час, коли не до переселення було людям. Але це - виняток. Походить він з Галичини, "наказ" писаний якимсь "гуманним" упівцем-галичанином, що видно зі змісту, вживаних галицизмів, з правопису. Проте правило було інше: Знищити польське населення, щоб ніколи воно не вернулося в Західну Україну! ( Віктор Поліщук Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА ст. 343 )


Як Виктор Полищук цитує джерела - І
w_poliszczuk

У розділі  "Діяльність ОУН-УПА в час війни" книги Віктора Поліщука "Гірка правда" йдеться виключно про вбивство польського населення бандерівцями. Для підкріплення матерілу цього розділу щодо вбивств поляків Поліщук посилається на низку авторів, зокрема на книгу мельниківця Григорія Стецюка "Непоставлений пам'ятник". Але у книзі Григорія Стецюка не йдеться про вбивства поляків. В розділі МАТЕРІ ОПЛАКУЮТЬ СВОЇХ СИНІВ книги Григорія Стецюка, з якого Поліщук взяв цитату  для підтвердження начебто вбивств бандерівцями поляків, розповідається про конфлікт між бандерівцями та мельниківцями та знищення бандерівцями учасників Володимирської екзекутиви ОУН (м):

Read more...Collapse )


А в контексті підрозділу "Микола Лебедь - головний архітектор мордів" розділу 4: "Діяльність ОУН-УПА в час війни" Поліщук використав цю цитату, виділену синім шрифтом, для наче підкріплення ним факту вбивств поляків, хоча, як вище показано, вона немає до цього жодного стосунку:
 

Read more...Collapse )
Читач самостійно може оцінити таке використання Виктором Полищуком джерела, коли цитатою з котрого
Виктор Полищук намагаються підтвердити історичні події, до яких ця цитата немає жодного стосунку.

Александр Дюков vs. Виктор Полищук
w_poliszczuk
о возможности  создания Украинского государства под протекторатом Третьего Рейха

Размышления главного просовецкого кремлевского историка А. Дюкова, которого невозможно заподозрить в симпатиях к украинским националистам, напрочь разбивают утверждения Виктора Полищука о безосновательности надежд оуновцев на создание Украинского государства на територии УССР в результате политики Третьего Рейха, на которую ориентировались оуновцы перед войной и в начале войны, и чем обьясняется их сотрудничество с Третьим Рейхом. А. Дюков в работе «Пакт Молотова-Риббентропа» в вопросах и ответах утверждает о возникновении возможности  создания Украинского государства под протекторатом Третьего Рейха на територии УССР в случае затянувшегося противостояния между СССР и Третьим Рейхом :

"Мы уже упоминали, что наравне с прибалтийской существовала и еще одна вне- шнеполитическая проблема, непрестанно тревожившая
Кремль – украинская. В результате малоудачной для Москвы советско-польской войны 1919 – 1921 годов украинская нация оказалась разделенной. Для СССР это создавало серьезную опасность – возможность создания украинского квазигосударственного образования и использования его противником для отторжения Украины от Советского Союза
Читать дальшеCollapse )


Угроза создания марионеточных «Украинского» и «Бе-лорусского» государств была более чем недвусмысленной.  А ведь реализацию именно этого сценария Москва пыта- лась столь упорно предотвратить.   Угрозами, кстати говоря, дело не ограничилось: примерно в это время начальник «Абвера» адмирал Канарис и начальник диверсионного отдела «Абвер-2» полковник Лахузен встретились с главой «Организации украинских националистов» Андреем Мельником.  Канарис сообщил Мельнику о возможности создания «независимой» Западной Украины. И Мельник даже начал формировать «коалиционное правительство».105 Заметки о возможности со-здания «независимой Украины» мы находим и в дневнике начальника Генерального штаба сухопутных войск Германии генерала Гальдера

104 Documents of German Foreign Policy 1918–1945. Washington, 1954. Series D. Vol. VIII. P. 69.
105 Макарчук В.С. Державно-територіальний статус… С. 102 – 103.

( А . Дюков. . «Пакт Молотова-Риббентропа» в вопросах и ответах. (ст.  112  )

Для сравнения, как эту тему освещает Виктор Полищук :


"Обе ОУН – Мельника и Бандеры, присоединились к нападению Германии на Советский Союз, обе они стремились создать хотя бы «эрзац» украинского государства и в этом рассчитывали на Германию, которая позволила словакам и хорватам сформировать сателлитные по отношению к Германии квазигосударства. С. Кульчицкий соглашается с таким положением ОУН. Для этого он пользуется мельниковской и бандеровской литературой, меморандумами обеих фракций ОУН к Гитлеру, в которых они предлагали свои услуги с «требованием» иметь в виду цель ОУН – создание «украинского государства».

Читать дальшеCollapse )

Беспредметными есть ссылки С. Кульчицкого на высказывания А. Розенберга: Германия была сугубо тоталитарным государством, в ней не было важное то, что думает и говорит А. Розенберг, а то только, что прикажет вождь – А. Гитлер, а свое слово он сказал еще до прихода к власти. С. Кульчицкий не делает выводов из сказанного ним самим: в случае победы Гитлера предусмотрено было уничтожить почти в" (Виктор Полищук: Гора родила мышь. Бандеровскую. ІІ. 5. Планы А. Гитлера относительно Украины и ОУН )

Разбор других фальсификаций  истории от Виктора Полищука : http://w-poliszczuk.livejournal.com/

Віктор Поліщук "відкрив" фашистський інтернаціонал...,
w_poliszczuk

у котрий на входила ОУН.  Частина 2

Частина 1

Як бачимо, у поліщукових цитування
не можливо виявити жодних натяків, начебто з'їзд закордонних націонал - соціалістів міг виявитись якимось фашистським інтернаціоналом - колективною організацією партій фашистського спрямування подібного до комінтерну як збірного представництва комустістичних партій.

Незважаючи на успішно запущену В.П. качку -- "фашистський інтернаціонал", процитоване ним джерело все -таки залишає без відповіді питання: Чим насправді був з'їзд закордонних націонал-соціалістів, проведений 5 версня 1937 у Штутгарті, на якому від ОУН був присутній Володимир Мартинець?

Пошуки в  літературі та інтернеті з використанням ключових слів "закордонні націонал-соціалісти" на різних мовах дозволяють знайти правильну відповідь : закордонними націонал - соціалістами називали членів закордонного відділу націонал-соціалістичної партії (НСДАП/АО )  котрі збиралися в Штутгарті. Ними могли бути лише закордонні етнічні німці - громадяни Третього Райху, котрі були членами НСДАП та не володіли іноземним громадянством.

З вікіпедичної статті можна взнати:
Only actual citizens of the German Reich - Imperial Germans (German: Reichsdeutsche) - with a German passport could become members of the AO. Persons of German descent, so called ethnic Germans (German: Volksdeutsche), who possessed the nationality of the country in which they lived, were refused access to the Nazi Party.  ( NSDAP/AO.  From Wikipedia, the free encyclopedia )

Переклад:
Тільки актуальні громадяни Німецького Рейху - імперські німці ( Німецькою: Reichsdeutsche ) - з німецьким паспортом могли стати членами закордонної організації,
НСДАП/АО.
Персонам німецького погодження, так званим, етнічним німцям ( Німецькою: Volksdeutsche ), котрі володіли громадянством країни, у якій вони жили,  було відмовлено у вступі до нацистської партії. ( З Вікіпедії, вільної енциклопедії )


Слід підкреслити, крім расових німців - громадян Третього Рейху, що проживали за кордоном та не були в громадянстві інших держав,  піддані інших держав не могли бути закордонними націонал - соціалістами. З цього випливає лише один висновок: ні колективно ОУН, ні окремі оунівці не могли виявитись у процитованому Поліщуком документі "закордонними ненімецькими націонал - соціалістами".

Звідси заява В. П.:

Почему они ограничились публикациями архивных документов авторства симпатиков украинского национализма, таких, как Владимир Косик, а пренебрегли документами опубликованными, например, автором этой критики, а среди них есть документ в виде протокола заседания «Съезда заграничных национал-социалистов” в Штутгарте от 6 ІХ 1937 года, на котором репрезентованная Владимиром Мартынцем ОУН, составила жалобу на правительство Польши за несправедливую трактовку украинцев, на которую после рассмотрения было решено представить мемориал Вождю Немецкого Народа ... просить Вождя доступными путями обратить внимание ... Съезд постановляет передать принятые решения для сведения Вождям Украинского и Немецкого Народа.69 Название этого фашистского интернационала - «Съезд заграничных национал-социалистов», так как все происходило в гитлеровской Германии, куда съезжались «заграничные национал-социалисты», то есть ненемецкие национал-социалисты, то есть ненемецкие фашисты. Из этого вывод, по которому ОУН в межвоенный период самая себя зачислила (включилась) в «заграничные (в отношении к Германии) национал-социалисты», то есть в фашисты. Этот документ – единственный опубликованный в мировой литературе, который неопровержимо доказывает, что ОУН была фашистской. (Виктор Полищук.Гора родила мышь. Бандеровскую ) ,

є феєричною та нахабною історичною фальсифікацією.

Фальсифікація Поліщука також викривається  знайденими в інтернеті 
матеріалами десятого тому Нюрнберзького трибуналу. Читач може самостійно задаючи ключові слова  Auslands-Organisation, Stuttgart знайти у тексті десятого тому Нюрнберзького трибуналу більше інформації щодо організації закордонних націонал - соціалістів NSDAP/AO , котрими могли, 
бути лише расові німці - громадяни Третього Рейху, що проживали в інших країнах.

LT. COL. GRIFFITH-JONES. Very well. Now, in addition to the information that Hess obtained through your system of reporting, that is, the Auslands-Organisation, did he also obtain information from those organizations which were dealing with the Volksdeutsche, that is to say, non-German citizens, racial Germans abroad who were not members of your organization, because you allowed only Ger-man citizens to become members of your organization. But others -- Volksdeutsche, I think you call them -- did Hess receive information from other sources about their activities?
( Nuremberg Trial Proceedings Vol.  10 page 36 )

Матеріали Нюрнберзького трибуналу свідчать і про місце проведення з'їздів НСДАП/АО - Штутгарт, на яке вказує В.П:

STROLIN: The Deutsches Auslands-Institut had no connection with Hess. The connection with the Auslands-Organisation was due to the fact that the Auslands-Organisation had its meetings at Stuttgart. ( Nuremberg Trial Proceedings Vol.  10 page 57 )


В кінці слід зазначити: незважаючи, що термін фашизм почав застосовувався до німецьких націонал - соціалістів завдяки примхам ідеологічних тлумачень  сталіна та комінтерну,  самі ж німецькі націонал - соціалісти не тільки ніколи не називали самі себе фашистами, а навіть наголошували  відмінності між собою та італійськими фашистами. Останні, в свою чергу, також відмічали власну неспорідненість з німецьким націонал - соціалізмом. ( The Origins of Totalitarianism by Hannah Arendt ). Хоча застосування терміну "фашизм"  до чимось  подібних рухів ввійшло в політологію, оскільки італійский фашизм перший встановив модель для наслідування, "фашистознавцю" Поліщуку цей важливий момент слід було взяти до уваги у власних роздумах на  тему: чи могли якісь закордонні націонал - соціалісти представляти на міжнародній арені начебто фашистський інтернаціонал, чи ні. Крім того, зараховуючи закордонних націонал-соціалістів у фашистський інтернацінал, варто було б Поліщуку задуматися ще над таким питанням : чи могли проживаючі у Третьому Рейху партійці німецької НСДАП, тобто НЕзакордонні націонал-соціалісти, приймати участь у цьому наче
"фашистського інтернаціоналі" з назвою «Съезд заграничных национал-социалистов», і чому у назві цього начебто "фашистського інтернаціоналу" могло бути включене слово "закордонних", коли у ньому приймала участь НСДАП - зовсім не закордонна, та щей до того найголовніша організація вітчизняних, німецьких націонал - соціалістів?


Історик Володимир Сергійчук про Віктора Поліщука
w_poliszczuk

15 жовтня на «Обозревателе» відбулася веб-конференція професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Сергійчука, присвячена 65-й річниці створення Української повстанської армії.


Ольга: Расскажите, пожалуйста, как вы относитесь к работам Полищука на тему ОУН-УПА

 Володимир Сергійчук: Що стосується праць на тему ОУН-УПА Віктора Поліщука, який представляє себе українцем, хоч хрещений у католицькому костьолі і після війни виїхав як поляк до Польщі, можу сказати, що це компіляція з писанини комуністичних ідеологів. Взагалі ця людина, яка працювала прокурором в комуністичній Польщі, і раптом виїхала до Канади, як переслідуваний українець, не працювала в наших архівах.

http://conf.oboz.ua/conference/623.aspx
 



Українсько - польське протистояння - I
w_poliszczuk
Розділ ІІ. 11. Украинско-польское противостояние згаданої праці В Поліщука Гора родила мышь. Бандеровскую починається з тези начебто С. Кульчицький повторює у  ФАХОВОМУ ВИСНОВКУ  бандерівську пропаганду:

Уже в первом предложении С. Кульчицкий повторяет бандеровскую пропаганду, написав, что наиболее трагической страницей в этих отношениях является вооруженное противостояние украинского и польского подпольно-партизанских формирований – УПА и Армии Крайовой. Уже было сказано тут – на Волыни польская Армия Крайова (АК) была сформирована в конце 1943 года, в декабре того года, а массовая резня (это название – из донесений советских партизан) польского населения на Волыни в основном имело место от апреля до конца августа 1943 года.  (Виктор Полищук:   Гора родила мышь. Бандеровскую)


Такий закид недоречний хоча б тому, що С. Кульчицький у ФАХОВОМУ ВИСНОВКУ  розглядає українсько-польське протистояння не тільки на Волині, а на всіх землях спільного проживання поляків та українців, включаючи території, де значно активніше діяла польська  АК, чим на Волині. 

Можна припустити В. Поліщук неуважно читав ФАХОВИЙ ВИСНОВОК, якщо вважати, що він не зумисно передав читачеві перекручену думку С. Кульчицького. Але уважний та неупереджений читач самостійно переконається: розділ  Українсько-польське протистояння ФАХОВОГО ВИСНОВКУ починається з розгляду українсько-польських відносин загалом у Західній Україні,( включаючи Галичину, де підрозділи АК становили значну силу ):

Українсько-польські відносини впродовж віків складалися нелегко, часом – трагічно. Мабуть, найбільш трагічною сторінкою в цих відносинах є збройне протистояння української і польської підпільно-партизанських формацій – УПА і Армії Крайової. Під тиском британського прем'єр-міністра В. Черчілля глава польського емігрантського уряду В. Сікорський 30 липня 1941 р. підписав угоду про союз з СРСР у війні. Угода проголошувала недійсними радянсько-німецькі договори 1939 р. Однак кожна зі сторін вважала західноукраїнські та західнобілоруські землі своїми. Становище ще більше ускладнювалося тим, що населення Західної України боронило свою землю від поляків з 1918 р. і відчувало жах при згадках про короткочасну, але криваву радянізацію 1939 – 1941 рр ( ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ i УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ. ФАХОВИЙ ВИСНОВОК РОБОЧОЇ ГРУПИ ІСТОРИКІВ ПРИ УРЯДОВІЙ КОМІСІЇ З ВИВЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОУН І УПА 
)

Що стосується Волині, то справді, як стверджує В. Поліщук, 27 дивізія Армії Крайової була лише сформована в кінці 1943 року, а навіть згідно інших джерел -- на початку 1944 року. Однак час формування 27 дивізії АК значно пізніше подій "Волинської різні" не означає, що підрозділи АК взагалі не існували та не діяли на Волині протягом  апогею українсько-польского протистояння  1943 року. Фактично  В. П. вводить в оману читача, начебто АК та інші польські формування не приймали жодної участі у "Волинській різні" на стороні поляків.

Про діяльність польської партизанки та підрозділів АК на території Волині протягом 1943 року з посиланням також на польські джерела можна взнати зі збірника 
Волинь і Холмщина 1938 - 1947 рр: польсько - українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади.  Нижче для зручності подані окремі сторінки з цієї книги:

http://pics.livejournal.com/w_poliszczuk/pic/00007swd

http://pics.livejournal.com/w_poliszczuk/pic/000080xs

http://pics.livejournal.com/w_poliszczuk/pic/00009bh6

http://pics.livejournal.com/w_poliszczuk/pic/0000crrq

http://pics.livejournal.com/w_poliszczuk/pic/0000ayde

http://pics.livejournal.com/w_poliszczuk/pic/0000d2zh

Отже,  абсолютно брехливе є висловлювання  Поліщука про відсутність польської партизанки під час "Волинської різні":


...С. Кульчицкий неспособен сделать логический вывод, а получается, что во время резни боевиками ОУН-УПА польского населения не существовали на Волыни польские вооруженные формирования, никакая польская АК там не существовала, потому что тогда там не было ее, иначе польское население присоединилось бы к ней, а не к советским партизанам.Виктор Полищук:  Гора родила мышь. Бандеровскую)

Своїм словам В. П. ще б тоді міг надати якийсь вигляд правдоподібності, коли б тільки заявляв, що наявні польські військові формування на Волині у порівнянні з українськими формуваннями під час конфлікту не були багаточисельними, їхня чисельність детермінувалася  кількістю польського населення Волині, котре до початку війни складало 16 відсотків від загальної кількості населення Волині.

( Далі буде )


Брехня Поліщука щодо боротьби підпілля з радянськими репресивними органами
w_poliszczuk

В опусі  "Гора родила мышь. Бандеровскую" ВИктор ПолИщук, критикуючи викладення історика Станіслава Кульчицького у його роботі, стверджує, що УПА ніколи не вела боїв з радянськими силами з метою їхнього знищення:

Утверждение С. Кульчицкого о том, что в послевоенный период выполняя приказ командования УПА, командиры территориальных частей повстанческой армии и местные проводы ОУН перешли к действиям мелкими группами из засад, вмещает элемент дезинформации, как будто до этого времени большие объединения ОУН-УПА вели большие бои с силами советской власти. Фактически же, ОУН-УПА никогда не вела инициированных ею больших боев с советскими силами, а только когда последние атаковали отделы ОУН-УПА с  целью их уничтожения, они оборонялись зависимо он того, какие силы их атаковали. Боев, инициированных ОУН-УПА, ни против советских (ни немецких) сил с целью их уничтожения не подтверждают ни отчеты действий ОУН-УПА, ни опубликованные бандеровские хроники. (Виктор Полищук Гора родила мышь. Бандеровскую. ІІ. 13. Противостояние украинских националистов и советской власти в послевоенный период )

Не дуже легко зрозуміти з приведеного абзацу опусу, що конкретно мав наувазі В.П.: чи що взагалі УПА не вела ініційованих нею боїв, чи повстанці ніколи не ініціювали саме великих боїв проти радянських військ. Що стосується великих боїв, то справді, радянські сили на території Західної України значно кількісно перевищували загони УПА, тому бої, початі повстанцями проти переважаючих сил противника, означали б для них самогубство. Втім історикам ОУН-УПА відомо декілька відносно великих боїв проти військ НКВД, розпочатими повстанцями. Одним з відомим яскравим прикладом такого бою може слугувати розгром полку НКВД сотнею Мирослава Симчина. Заява Віктора Поліщука: "Фактически же, ОУН-УПА никогда не вела инициированных ею больших боев с советскими силами", є нахабною брехнею або невіглаством.

Якщо ж розглядати останнє навмисно виділене Виктором Полищуком речення для позначення ним своєї головної думки, у котрому стверджується про відсутність ініційованих
, незалежно від того чи вважати їх малими, або великими, боїв  УПА проти радянських збройних формувань, то таке твердження   спростовуються оперативними донесеннями НКВД. Внизу подані деякі оперативні донесення радянських органів  навмисно взятих з книги  з назвою Повседневность террора Деятельность националистических формирований в западных регионах СССР , виданої у Москві 2009 р., про напади боївок українського націоналістичного підпілля на підрозділи НКВД. Кожна витримка з книги починається з виділиного синім кольором номера сторінки звідки вона взята:

Оперативные сводки Главного управления по борьбе с бандитизмом (ГУББ) НКВД — МВД СССРCollapse )


Це тільки деяка частина оперативних донесень, у котрих фігурують факти ініційованих атак
боївками ОУН-УПА проти підрозділів НКВД з метою їхнього знищення. Читач може самостійно, знайшовши по назві книгу в інтернеті, переконатись, що подібних за змістом оперативних даних  у цьому збірнику, укладеному антибандерівськими московськими, наче, істориками, є значно більше.


Поліщукова брехня про незобов'язання поляків запровадити автономію на окупованій території ЗУНР
w_poliszczuk
Віктор Поліщук обгрунтовуючи та виправдовуючи  польську окупацію Західно-Української Народної Республіки в 1919 році рішенням Ради Амбасадорів від 15.03.1923,  вводить в оману читача заявляючи, що Польща не мала обов'язку надавати українцям автономію:

Існують міжнародні принципи регулювання спорів, причому стороною в них можуть бути не конче держави. Адже Ліга Націй вислуховувала претензії також українців, котрі висували скарги проти Польщі. Рішення Ради Амбасадорів від 14 березня 1923 p., котрим визнано кордони Польщі згідно з Ризьким трактатом, було виконанням повноважень статті 87 Версальського договору і статті 91 трактату в Сен-Жермен. За тими повноваженнями стояли держави, які були переможцями в І світовій війні. Отже, не рахуватися з цим рішенням означало спротив міжнародному праву, міжнародній громадській думці. Згідно до рішення Ради Амбасадорів, Польща не мала обов'язку запроваджувати в Західній Україні територіальну чи політичну автономію. ( Віктор Поліщук Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА ст. 124 )

Однак дозвіл полякам включити землі ЗУНР у склад польської держави насправді був обумовлений саме вимогою Ради Амбасадорів  запровадити автономію на окупованій території ЗУНР, що можна перевірити посилаючись на численні  історичні матеріали. Ось що з цього приводу пише відомий авторитетний західний історик Орест Субтельний:

Хоча Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 р., з точ- ки зору міжнародного права і держав Антанти її влада над західними українцями лишалася спірною. З огляду на формальне зобов'язання дотримуватися принципу самовизначення націй, Антанта не могла ігнорувати протести західних українців про- ти нав'язування їм польського правління. Тому до 1923 р. західні держави, насам- перед Англія й Франція, продовжували обговорювати питання про статус Східної Галичини. Проте вони тимчасово погодилися на те, щоб краєм правила Польща, за умови надання йому автономної адміністрації й поважання національних прав укра- їнців.

Найкраще передає напружені стосунки, що існували у Східній Галичині між ук- раїнською більшістю й новою польською адміністрацією протягом періоду 1919— 1923 рр., вираз «взаємне невизнання». Українці Галичини відмовлялися визнати польську державу своїм законним урядом, доки Рада послів Антанти у Версалі не прийняла відповідного рішення. Вони бойкотували перепис 1921 р. й вибори до сей- му 1922 р. Радикальні елементи звернулися до терористської тактики й сабо- тажу щодо польських урядовців і державних установ. Зі свого боку польський уряд діяв так, начебто Галичина була цілком польським краєм, підпорядковуючи собі його політичне, культурне та економічне життя й цілком ігноруючи потреби укра- їнців.

Однак, з огляду на міжнародну громадську думку, поляки неодноразово оголо- шували про готовність поважати права українців та інших меншостей у своїй дер- жаві. Фактично це зобов'язання було втілене в їхній конституції. Зрештою в 1923 р., після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Західній Галичині, дозволить користуватися в органах адміністрації по- ряд з польською й українською мовою та відкриє для українців університет. Рада по- слів визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Це рішення було для за- хідних українців кроком назад, оскільки, на їхній погляд, воно залишало їх на милість їхнього найгіршого ворога. 
(О.Субтельний. Україна: Історія. Україна у XX столітті. )

Інформацію про вимоги західних держав до 2 Речі Посполитої надати культурну та політичну автономію українцям Галичини можна знайти і на 141 сторінці книги  The Reconstruction of Nations  американського історика Тімоті Снайдера  : 

Pressured by the Entente powers, Poland promised political autonomy to the formerly Austrian territories of Galicia, though not the formerly Russian territories of Volhynia. In the early 1920s, Polish policy was to treat its Ukrainian citizens well enough that the Entente powers would recognize the Polish claim to eastern Galicia, which they did in 1923.

Теж саме стверджує відомий київський історик Володимир Сергійчук:

Здавалося б, коли поляки пішли на зговір з більшовицькою Москвою, то вже вони підуть на зустріч духовним запитам українців, після того як вони присягли перед Радою амбасадорів у 1823 році, що вони нададуть тим українським землям, які віддавалися Радою амбасадорів до Польщі, тобто Берестейщина, Волинь, Галичина, Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя (я наголошую, що про всі ці землі треба пам’ятати), що вони назвуть автономію і українці матимуть вільний розвиток. ( Пацифікація - сумна сторінка польсько-українських стосунків... Етер радіо “Свобода” 17 вересня 2005 року   Сергій Грабовський   )

І в інших інтернет-матеріалах:

Дня 15 березня 1923 р. опубліковано рішення Ради Амбасадорів — Великої Британії, Франції, Італії та Японії, яка «зваживши, що згідно з 91 статтею мирового договору в Сен-Жермен, Австрія зреклася на користь головних союзних і принятих до союзу держав, усіх прав і титулів до територій, які перед тим належали до б. австро-угорської монархії й які положені поза новими кордонами Австрії, як це описано в 27 статті названого договору, а яких досі ще нікому не признано, й маючи на увазі, що Польща признала, що щодо сх. частини Галичини етнографічні умови конечно вимагають автономного устрою — конференція амбасадорів рішила признати, як границю Польщі з Росією — лінію означену й застовплену за згодою обох держав і на їх відповідальність дня 23 листопада 1922 р.» ( ВЕЛИКА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ  )


Не хочу входити у неправильну та суперечливу концепцію маршала Пілсудського про визнання Польщею повністю залежних від Москви совєтських республік: української та білоруської. Однак треба ствердити, що внаслідок тодішньої військової та політичної ситуації, яка склалася, самостійна українська державність перестала, на жаль, існувати. Врешті-решт Рада Амбасадорів постановою від 15 березня 1923 p., згідно зі статтею 87 Версальського договору, вирішила визнати кордоном Польщі лінію, узгоджену за згодою Польщі та совєтів згідно з рішеннями Ризького договору. Щодо суверенітету над Галичиною, в тому числі й Східною, визнано права Польщі згідно із 91 статтею мирного договору в Saint Germain – en Laye, що в дійсності було вже заздалегідь вирішене (текст Dziennik Ustaw RP z 1923 r., nr 49, póz. 333). Ухвала містила твердження, що було видане у зв’язку з тим, “що Польщею визнано, коли йдеться про східну частину Галичини, етнографічні обставини обов’язково змушують встановити там автономний устрій” (там само).  ( Анджей Айненкєль Політика Польщі стосовно українців у міжвоєнний період. Вибрані проблеми )

 Рада Амбасадорів (міжнародній орган, покликаний до життя Вер-сальською конференцією у 1919 році, до складу якої входили посли (ам-басадори) Сполучених Штатів Америки, Англії, Італії, Японії і Франції, піц головуванням французького прем'єра .— Ред.) прийняла ухвалу про надання Польшею автономного устрою Галичині. Про це було складено відповідний документ. Рада розглядала питання і про перевірку виконання її рішення, і про проведення плебісциту через 25 років, тобто в 1948 році. В той час польський міністр освіти (в 1923 — 1926 pp.) — крайній шовініст Ґрабський „пророкував", що через 25 років „українське питання у межах Польщі не існуватиме".Роман Шухевич - Політик, Воїн, Громадянин - Петро Дужий  )


Розмірковуючи над вище поданою інформацією, хочеться задатись питанням: наскільки ВИктор ПолИщук, допускаючи такі разючі та елементарні фактологічні помилки  ( чи фальсифікації ?в області історії,  міг правдиво та професійно викласти "досліджену" ним частину історії українсько-польських стосунків та, зокрема, проблему українського націоналізму в історичному вимірі, навіть коли вважати, він писав свою "Гірку правду" без жодних злих намірів  поширювати фальсифікації з метою виправдовувати польську окупацію західно-українських земель у 1919 році?

Брехливому твердженю Поліщука ще варто й тому приділити увагу, що він на основі нього далі будує свої надто дивовижні та далекосяжні висновки, з яких основна причина ворожого ставлення поляків полягає у  нелояльністі українців до польскої держави, мовляв якби українці були б законослухняними громадянами 2 Речі Посполитої, то вона б їм, дуже ймовірно, подарувала автономію:

Я абсолютно переконаний в тому, що на рішення Ради Амбасадорів передати Польщі без якихось окремих умов Західну Україну, мала вплив терористична діяльність УВО. Щоб уряд Польщі мав змогу запровадити порядок у тому регіоні, якого статус до 14.03.1923 р. не був визначений. А могло бути інше рішення Ради Амбасадорів, наприклад: в рамках польської держави надати Західній Україні територіальну і політичну автономію. ( Віктор Поліщук Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА ст. 131 )

Він "абсолютно переконаний"... На підставі чого у нього таке переконання та ще й абсолютне, як він пише? Може він сам там знаходився на засіданнях Ради Амбасадорів, і знає, що там йшла мова чи навіть тільки мимоходом згадувалась  терористична діяльність УВО на окупованих поляками українських землях? Ставиться тому таке різке та саркастичне питання , оскільки, окрім власних своїх міркувань, він не подає жодних посилань на історичні матеріали про вплив діяльності УВО на рішення Ради Амбасадорів від 15.03.1923. Хоча, слід відмітити,  в історичних працях, в котрих затронута проблема надання Галичині автономії в складі 2 Речі Посполитої, боротьба західних українців з польським окупантом позначається позитивним фактором на рішення Ради Амбасадорів щодо вимоги надання Галичині автономії та державності.Відсутність такої боротьби з польським наїздником на міжнародній арені розглядалося, як відсутність проблеми  українського питання у 2 Речі Посполитій, що, в свою чергу, визначало ставлення західних держав до українського питання, оскільки у міжнародне визначення кордонів держав після Першої світової війни закладався принцип визначення націй  і отже проходження кордонів між етнічними територіями.

.В додаток, подібно брехливою є думка Поліщука, що начебто українці відкинули пропоновану поляками автономне рішення для західноукраїнських земель:

І хто знає, чи, коли б українці Західної України не відкинули автономію, яка 1922 року була визнана за нею, то, можливо, не було б такого рішення Ради Амбасадорів. Однак українці, під впливом націоналістичних сил (а тоді вже існувала УВО) висунули постулат повної самостійності для того українського регіону. Це була політична помилка. Годі бо було боротися одночасно проти легальної державної влади і проти міжнародних установ.
( Віктор Поліщук Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА ст. 124 )

A таке твердження В.П., з успіхом можна віднести до області фантастики:

Можна собі уявити такий розвиток подій:

Галичина, в якій національна свідомість українців була вища, ніж на Волині й Поліссі, об'єднала свої сили з інтелігенцією Волині, допровадивши до дійсно сильної Української парламентарної репрезентації, побудованої на базі українських демократичних партій, в яких чільне місце посіло УНДО. Ця парламентарна організація веде наполегливу боротьбу за реальні інтереси українців у Польщі - за українське шкільництво, розвиток культури, за культурну, а то й територіальну автономію. Рівночасно українські парламентаристи розвивають боротьбу за ці ж цілі на форумі Ліги Націй. Аргументи є: Західна Україна, це етнічно українські території, на яких більшість становлять українці. Лояльні по відношенні до держави українці. Контраргументів з боку польської влади не було б. Польща мусіла б визнати за українцями право до автономії. Постав би, не виключено, територіальний сейм. Постав би у Львові український університет, котрий би діяв побіч польського. Не було б пацифікації. Не було б українців у Березі Картузькій. Не було б з українського боку приводу до діяльності польської фаланги. ( Віктор Поліщук Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА ст. 394 )

З такого змальваного В.П. фантастичного розвитку подій виникає питання: з якої такої радості поляки в майбутньому надали б автономію, коли вони впродовж часу окупації  поборювали якнайменші прояви домагань культурної та політичної автономії з боку українців Галичини ?

Читач може самостійно проглянути вище приведені інтернет матеріали, у котрих йдеться про автономоію, і переконатися, що жодної реальної автономії поляки навіть і не планували створювати на окупованих українських землях, а лише для створення вигляду перед західними державами прийняли план так званої "воєводської автономії", котру так і ніколи не намагались зреалізовувати. Українська сторона ніколи декларативно не відкидала польських пропозицій створювати автономою. Представляючи історичні факти в перекрученому та сфальсифікованому виді Віктор Поліщук сам  від себе знайшов для поляків виправдання та одночасно пояснення їхньої відмови надати українцям автономію на окуповахих землях. Поляки не тільки не запровадили будь-який мінімальний варіант державно-адміністративного устрою на захоплених землях ЗУНР, що б чимось нагадував автономію для місцевого українського населення, а навіть, а навпаки відбрали в українців навіть ті права, котрими вони користувалися до початку польської окупації земель ЗУНРу .